Не секрет, що нині українці масово мігрують до зарубіжних країн у пошуках достойних заробітків. Ще в лютому нинішнього року в.о. голови Державної служби зайнятості Валерій Ярошенко повідомляв, що за кордоном нині працює 5 мільйонів українців. Цей процес спричинений, звісно, відсутністю належних умов на вітчизняному ринку праці для гідного життя українських сімей, в першу чергу — мізерними зарплатами. 

Поряд із цим наш уряд щороку звітує про побудовані десятки нових заводів і виробничих цехів в Україні. Завдяки залученню інвестицій і кредитних коштів в Україні розпочинають роботу сучасні високотехнологічні промислові підприємства і Україна має шанс на швидке відновлення промислового потенціалу, навіть в умовах війни з Росією. Наприклад, Allseeds за рік виробляє 240 млн літрів соняшникової олії; біогазовий завод компанії «Сільгосппродукт» береться забезпечити «зеленою» електроенергією 800 домогосподарств; «Інтерагросистема» — завод по переробці картоплі; «Українські Лісопилки» — завод, що переробляє деревину, яку раніше експортували; ПАТ «Тернопільський кар’єр» має на меті зменшити потребу в імпортному камені; «Біофарма» на 100% хоче забезпечити населення України вітчизняними препаратами з плазми крові. Цей перелік можна продовжувати. І така інформація повинна радувати, адже виробничі площі — це, насамперед, робочі місця для українців. Але вони… не поспішають ставати за вакансіями в чергу.

Про те, що на новий завод на Вінниччині не можуть знайти працівників, пишуть нині всі провідні видання України.  Японська компанія «Фуджікура» відкрила завод у Немирові і готова найняти 2 тисячі місцевих. Працевлаштування офіційне, зарплата — близько 7 тисяч гривень, на рівні середньої по області. Робота полягає у збирані електропроводки для Audi та Volkswagen. Але ажіотажу з масового працевлаштування на «Фуджікуру» не фіксується. При тому, що в області зареєстровано понад 70 тисяч безробітних, на завод набрали лише 400 осіб.

Чому ж нема бажання йти на роботу вдома, а їхати за кордон — є?

Журналіст сайту texty.org.ua Максим Віхров припускає, що серед причин — люди, котрі не хочуть працювати офіційно, бо тоді втратять субсидії та соціальну допомогу. Та проблема як «Фуджікури» та багатьох інших підприємств з аналогічними труднощами походить, як не парадоксально, з хронічної бідності населення — тих, кого мала в першу чергу привабити зарплата у 7 тисяч. Здається, саме бідні повинні б мати найсильнішу мотивацію до праці, але хронічна скрута витворює в їхніх головах власне раціо. Коли перестаєш вірити, що здатен заробити собі на гідне життя, мотивація до праці згасає. Бо навіщо працювати, якщо все одно лишишся бідним?

«Однак, існує і більш прозаїчна причина не любити «Фуджікуру», — пише пан Віхров. — Не секрет, що значна частина суспільства і досі отруєна совковими уявленнями про працю. А праця по-радянськи, як ми знаємо, сильно відрізнялася від проголошуваних ідеалів: «Ви робите вигляд, що платите, а ми робимо вигляд, що працюємо». Трудова дисципліна, нагляд керівництва, система бонусів і штрафів — ці та інші атрибути сучасного підприємства ще й досі сприймаються багатьма, як звірячий вишкір капіталізму. Ну хто з нас не бачив, як працюють співробітники комунальних служб, де совок зберігся краще, ніж Ленін у мавзолеї? Один порпається лопатою у ямі, другий і третій із зосередженими обличчями стоять поруч, а в кабіні екскаватора дрімає четвертий. Колись це була нормальна реакція здорових людей на принади розвиненого соціалізму, але в умовах ринкової економіки — це дрімучий пережиток, який, на жаль, ще не викашляли з себе цілі покоління. Так само не всі готові розпрощатися з можливістю щось украсти, котру нерідко вважають обов’язковим атрибутом «нормальної» роботи. Так, вистояти цілу зміну на ногах, як це доводиться робити працівникам «Фуджікури», нелегко. Але хіба не стільки ж вистоюють охоронці у супермаркетах? Хіба легше працювати десь «на лопаті» або морозити філейні частини за базарною яткою? Не кажучи про те, наскільки неприємно залишитись наприкінці життя без мінімального трудового стажу. Але очевидними всі ці речі стануть трохи згодом — коли бідність не буде сприйматись, як вирок долі, а сучасні вимоги до праці стануть сприйматись, як норма…»

Реалії демонструють: ті люди, які масово їдуть на закордонні заробітки, вважають навіть найвищі за тутешніми мірками зарплати на сучасних заводах чи інших підприємствах замалими для реалізації їх життєвих планів. Тому їдуть заробити значно більше. От і вся арифметика. Тому радіти будівництву нових сучасних заводів на території України та іноземним інвестиціям пересічному українцю поки що не доводиться. Та ці фактори, очевидно, має враховувати державна влада, яка начебто прагне підвищити рівень життя громадян України.

Ольга ПАНЧЕНКО

Our website is protected by DMC Firewall!