В ГОСТЯХ У ЮВІЛЯРКИ

Надзвичайно зворушливою була зустріч у обійсті довгожительки Лебедина Таїсії Палкіної у день її народження — 16 травня. Цей сонячний травневий день цього року ознаменував її 90-літній ювілей, з яким вітали Таїсію Олександрівну рідні та близькі, а також представники активу села та району — голова сільського осередку ради ветеранів Микола Волик, землеупорядник сільської ради Оксана Євенко, заступник голови районної ветеранської організації Олександр Пряжко. Щирі слова привітань, найкращих побажань і подарунки всіх гостей Таїсія Олександрівна приймала зі сльозами радості на очах, при цьому промовляючи основні життєві постулати: бережімо всі здоров’я, бо це найважливіша річ, без нього нічого не вдається. Дякуючи за приділену увагу в день свого ювілею, Таїсія Палкіна розповіла багато історій зі свого власного досвіду. Її доля — класична історія в українському літописі, яку пережили мільйони. У своєму віці вона має чіткі переконання, які до щему в серці змушують її віру жити і окриляти нею молодших.

— Україна — найкраща в світі земля, і люди її найкрасивіші, най-розумніші, найпрацьовитіші, — ділиться своїм світоглядом Таїсія Олександрівна. — Перебуваючи у Німеччині в роки війни, я в цьому переконалася, бо навіть педантичні німці дивувалися спритності і працьовитості українців.

Народилася Таїсія Палкіна у Лебедині у родині трудолюбивих селян, які з любов’ю обробляли землю, плекали найкращі національні цінності, були грамотними і глибоко віруючими. Доля їхньої родини під час колективізації, як і багатьох інших в Україні, була трагічною — батька розкуркулили, троє доньок, серед яких Таїсія — наймолодша, залишилися без засобів до існування. Дітям сказали, що тата убив поїзд, але ніхто не знає, як насправді було. Мати змушена була віддати коні, корову в колгосп і піти туди працювати на трудодні з усіма іншими односельчанами. Рідний дядько, напевно, чинив опір більшовицькій владі, тому був висланий до Вологди. Аж через 35 років він повернувся побачитися з ріднею та познайомити її зі своєю дружиною та двома дітьми, він так і залишився жити в Росії…

Найбільший біль проймає її серце, коли згадує роки Голодомору. Відразу плаче, молиться... Дитині у віці семи років довелося бачити багато смертей, що порівнюється із самим пеклом. Вона досі пам’ятає і розрізняє смак листя різних дерев, посолений слізьми. Досі не може викинути жодної крихти…

Після пережитого знову спіткали її непрості роки. Тяжке дитинство замінила складна юність, освячена випробуванням остарбайтерством у Німеччині. Окупанти у 1943 році визначили їй дорогу на Східну Прусію виконувати наряди хазяїна. Та закладені генетично витривалість і незламність духу дозволили жінці не занепасти від зневіри. Вона швидко вивчила німецьку мову, навчилася доїти корів, сапати брукву, справлялася з роботою так спритно, що німці-хазяїни стали захоплюватися нею, навіть з’явилася повага до молодої українки, яку насправді тримали за рабиню.

Визволення теж яскраво закарбувалося в пам’яті, адже з ним пов’язані ще багато пригод, коли евакуйовувалися за 100 км від поселення. Німці все кидали і тікали, тож звільненим остарбайтерам дали вказівку брати в дорогу все, що залишилося в будинках, магазинах — одяг, взуття, продукти.

— Наче уві сні все відбувалося — застелився суцільний туман, з якого виринали «руські», — розповідає Таїсія Олександрівна. — Один величний капітан на коні у чорній папасі та у шкірянці вразив своїм епатажем. Запитав: хто є з Києва? Я одна виявилася. Він зрадів, потиснув руку та подарував мені перстень з червоним камінчиком, шоколад та барвисті хустиночки...

Та дістатися додому довго не вдавалося, ще перебували на ворожій території останні бої, три дні у підвалі сиділа, а потім потрапила до госпіталю, де її навчили доглядати за пораненими, навіть тримісячні сестринські курси пройти і отримати диплом. Повернулася до Лебедина аж у 1946 році та не сама. Дівоче прізвище Рудас офіційно у сільраді змінила на Палкіну — прізвище її коханого чоловіка, який «викрав» її з госпіталю і привіз до рідного села. Молодий танкіст лікувався саме в тій водолікарні і закохався у молоду медсестру-українку. Якось запросив на побачення і сказав: «Поедем прокатимся». Так і доїхали до Лебедина, де одружилися, там і народився їхній син Ілля...

А через вісім років все склалося по-іншому. Росіянин Палкін повернувся до рідної Пермі, а Таїсія вдруге вийшла заміж, народила молодшого сина — Григорія. Синами дуже пишається, адже виховала їх у найкращих родинних традиціях. На жаль, нещодавно не стало її старшого сина Іллі, який передчасно пішов із життя. Але горе переносять всі разом, підтримуючи один одного.

Бабусю відвідує невістка, яка приїздить з Росії, де проживають і її 2 внуки, 4 правнуки, молодший син з дружиною, має вже і праправнучку. Тож багата Таїсія Палкіна на родину, в якій її вважають головою, прикладом добра, людяності, працелюбності, щирості.

У селі бабусю Таїсію знають як трудолюбиву, активну і добру жінку, яка багато років пропрацювала у місцевому колгоспі, стала прикладом людини праці, справжньої української жінки-матері.
Висловлюючи свої думки про нинішні події в Україні, Таїсія Палкіна щиро молиться про злагоду, мир і благодать для рідної України, яку дуже любить і вважає найкращою країною в світі...

А наприкінці зустрічі заспівала від початку до кінця духовний гімн своєї країни — «Боже єдиний, великий, нам Україну храни!». При її виконанні цієї молитви відразу відчувається дотик Божої долоні до грудей, які наповнюються не лише вірою і надією, а й упевненістю — Україна переможе і розцвіте у первинному задумі її Творця.

Наталія ДАВИДЕНКО (фото автора та з сімейного архіву).

Весілля батьків Таїсії Палкіної — Олександра та Марії РУДАСІВ.

0 103

Дід і бабуся Таїсії по материній лінії — Григорій та Уляна СКРИПНИКИ
(дід Григорій був правою рукою Лазаря Бродського, який збудував Лебединський рафінадний завод).

11

Our website is protected by DMC Firewall!