Газета «Шполяночка+» вже повідомляла про те, що нещодавно побачила світ книга нашого земляка, письменника, літераткрного критика Михайла Слабошпицького «Протирання дзеркала». Михайло Федотович писав про колосальні таланти української літератури і про їхнє життя.

А зараз у видавництві «Ярославів Вал» автор готує до друку мемурну книгу «Тіні в дзеркалі», уривки з якої подає на своїй сторінці «Фейсбуку», щоразу інтригуючи читачів цікавими історіями і фактами.

Заінтригувати своїх читачів вирішили і ми…

Ця сенсація 25 років тому розлунилася чи не по всьому колишньому Радянському Союзі. У тихому степовому Кіровограді виявилася мистецька колекція, ціну якої експерти обраховували у мільярдах доларів. Уся та історія детектив із десятками варіантів пояснення містичної загадки...

Загадка з багатьма невідомими

Для розслідування цієї історії потрібно виписати в Україну Шерлока Холмса. Бо наші домашні ліниві слідоки виокремили для себе тільки окремі фрагменти з усього розгалуженого сюжету й сяк-так пояснили їх, законсервувавши дух таємниці.

Але почну з самого початку. Чи точніше буде сказати з кінця. На початку 90-х років українські й російські (колишні всесоюзні) газети зарясніли заголовками: «Смерть підпільного мільярдера», «Чия насправді власність підпільної колекції?», «Хто стояв за скромним електриком тресту їдалень?», «Хто ви насправді, Олександр Ільїн?», «Сенсація, що відлунилася на все СНД», «Чи причетний кримінальний світ до колекції в Кіровограді?», «Які таємниці забрав на той світ Олександр Ільїн?»

Ось такого характеру публікаціями широко відлунилися смерть загалом мало знаного в Кіровограді чоловіка і ланцюг подій на нею.

Можливо, такого інформаційного вибуху скромні похорони звичайного електрика в Кіровограді й не викликало б, якби в місцевому букіністичному магазині не з’явилися такі дивовижні раритети, які ніхто купити тут ніколи не зміг би – їхні реальні ціни перевищували навіть сотні мільйонів доларів.

Правоохоронні органи сполошилися і взялись розслідувати, звідки в провінційному Кіровограді могли взятися такі книги. Швидко витрусили з букіністів інформацію: ці видання принесли для реалізації племінники електрика-небіжчика. Судячи з усього, вони не мали навіть зеленого уявлення про можливу ціну раритетів.

З цієї ниточки пішло розкручування клубка. Одним із перших відкриттів стало таке: в дворі покійного стояв у мисці харч для курей. І в брудній каструлі лежала для господарських потреб … ложка Фаберже.

Отже, чудеса розпочалися. Оперативники зрозуміли, що це – тільки початок.

По смерті Ільїна і після вилучення з його оселі 500 (так!) мішків із експонатами на одному з європейських аукціонів з’явилася Біблія Івана Федорова, котра, як у тому твердо переконані компетентні люди, «вислизнула» з колекції Ільїна вже коли спеціальна комісія почала систематизовувати й описувати вилучені експонати.

Можливо, це тільки єдиний екземпляр із усього зібрання, яке налічує всього півмільйона їх. А може, Біблія – і не з Ільїнової колекції. Але версія про її пов’язаність саме з Ільїним не випадкова. Він спілкувався з церковними ієрархами, йому везли і з Києва, і з Москви релігійну літературу, яка дуже постраждала від часу, і він рятував книги, переплітав їх у дорогі оправи. Дарував раритетам нове життя, а інші видання тільки відомими йому технологіями «зістарював» і видавав їх за старовинні видання. Одне слово, видатний майстер і шулер в одній особі.

Я запитував Бондара й Панченка: який він був із себе. Відповідали: майже ніякий. У старій засмальцьованій кухвайці або в потертій спецівці. У стоптаних кирзяках. Завжди неголений. Майже бомж. Найбагатший чоловік у Кіровограді. Якби захотів – продав би котрий зі своїх артефактів, вирядився б англійським денді, сів би в найдорожчу іномарку – і ніхто не пізнав би в ньому захланного електрика тресту їдалень. А не продав нічого з колекції, жодної копійки не хотів витрачати на свої побутові потреби. Все для неї, для колекції.

Хто ж він такий, окрім того що електрик тресту їдалень, – запитував я своїх колег – і звідки він у Кіровограді взявся? Вони запропонували мені з газет кілька варіантів його біографії. Нащадок славетного дворянського роду Римських-Корсакових, чиє ім’я зайве й коментувати. Це – з боку матері.

З боку батька – вихідці з Польщі, що після поразки повстання 1863 року заховалися в Росії і, заплутуючи сліди, разуразно змінювали прізвище. І тому навіть забулося, яке в них було попервах. Потім ці майстровиті люди вибилися з соціальних низів нагору й стали поміщиками. А ось як вони вціліли в революційній веремії і яким чином Олександр Ільїн опинився аж у степовому Кіровограді на такій соціально не престижній посаді – історія мовчить.

Щоправда, відомо, що його батько 1918 року, будучи червоним командиром, брав участь у ліквідації Антоновського повстання в районі Рибінська, де було чимало дворянських маєтків, що їх нещадно розграбовували. «Чи не звідти початки Ільїнської колекції?» – запитує один із журналістів. Бо ж серед зібрання кіровоградського потаємника дивним чином опинилися надзвичайно унікальні експонати, що їх могли збирати лише справжні колекціонери, що бували на європейських аукціонах і мали для цього відповідні кошти.

В одній зі статей читаємо, що народився Олександр Борисович Ільїн 1920 року. Ніяких відомостей про нього до 1942-го знайти не вдалося. Участі у війні не брав, хоча нічим не хворів.

1943 року його чомусь відрахували з інституту, а потім одразу ж поновили. 1944-го потрапив під суд за участь у груповій крадіжці. Вирок – 3 роки неволі. Відомо, що відбув лише рік ув’язнення. Що й чому – невідомо. Але далі журналісти звертають увагу на ще один загадковий момент. Кореспондент «Комсомольской правды» писав: «Потім у його біографії біла пляма. Цілих п’ятнадцять років про людину нічого не було відомо. І це при нашій паспортній системі!»

Більш аніж дивно. І ніяких розгадок. Тільки широкий простір для гіпотез. І вони множилися, розростались у цілі епопеї. За однією з них, Ільїн буцімто був у блокадному Ленінграді, де за хліб вимінював усе, що припадало йому до смаку. Але на підтвердження цього, окрім намагання пояснити, звідки в Ільїна взялося стільки унікальних виробів із золота й срібла, не має жодного авторитетного факту на користь такої гіпотези. Як говорили мені кілька людей, що непогано знали Ільїна, він легко уявляється в подібній ситуації — якимись гуманістичними сентиментами наш персонаж не страждав – він міг в ім’я своєї мети й через людину переступити. А тут ще ця пристрасть — сильніша для нього за все на світі. Сильніша навіть за нього.

Довелося мені вислухати й цілу історію про те, що Ільїн-старший був помітною постаттю в команді, котра обслуговувала ГУЛАГ. А оскільки там в ув’язненні зібрався неймовірний соціальний конгломерат, то Ільїн (через ув’язнених) вишукував приховані твори мистецтва в кількох великих містах Союзу. Його вели туди ниточки з ГУЛАГу. Гіпотезі як гіпотеза; має всі права на існування. Однак на підтвердження її конкретних фактів приблизно стільки ж, як і в попереду викладеній. По суті, одна зачіпка — ніде офіційно не задокументовані роки Ільїна-молодшого. Не міг же він, виконуючи наказ партії та уряду, потаємно злітати на далеку планету в космосі, щоб організувати там щось подібне до жовтневої революції чи щось у цьому дусі.

Олександр Чуднов, який, здається мені, найкраще знав Ільїна, часто контактував із ним, оригінально характеризував його психотип (ми ще повернемося до цього), звернув мою увагу на такі моменти, котрі чомусь не стали приводом для осмислення авторами оригінальних гіпотез. У приватному дворищі колекціонера було двоє приміщень – недобудований флігель і великий будинок (до речі, як та казкова рукавичка), забитий усякими артефактами. Простору в ньому лишилося тільки для напівложа, де Ільїн міг спати напівсидячи. Район, у якому жив колекціонер, далекий од центру, глухий. У домі навіть не було парового опалення. Ні про яку сигналізацію чи інші способи охорони навіть і не йшлося. Пограбувати будинок не було ніяких проблем. Той, кому треба було знати про те, які скарби там зберігаються, і ким можна стати, заволодівши ними, добре це знав. Відома одна-єдина спроба крадіжки з будинку Ільїна. Але – увага! – викрадене за кілька днів було повернуто.

Що це може значити?

Пропонується двоє пояснень…

Перше. Сильні світу того (компартійці, КДБ?) доручали Ільїну зберігати їхню власність і вона постійно перебувала в їхньому полі уваги. Найперший замах на колекцію скінчився так, як він скінчився. Бо мало що в Кіровограді (і не тільки в Кіровограді) охоронялося так, як цей будинок, що стояв посеред специфічних запахів – неподалік масложиркомбінат, звідки «несуни» відкрито курсували зі своєю здобиччю (адже то був час, коли майже всі крали майже все!). Ще раз нагадую в абсолютній недоторканості лишався позірно неприхищений осідок Ільїна, яким чомусь не хотіли спокушатися лицарі легкої наживи. Мовби те місце було зачакловане нечистою силою, і того, хто туди ступить, підстерігає щось страшне. Щось тут незрозуміло.

Друге пояснення.

Тут також вважається, що Ільїн не був у повному розумінні самостійною фігурою та одноосібним власником усього того, що зберігалося в його будівлях на вулиці Урожайній (назва, до речі, хрестоматійно совківська). Мене гаряче переконували: колекція Ільїна – це злодійський «общак». І те, що так оперативно було повернуто вкрадене з неї, – найаргументованіше цьому підтвердження. Всі ми знаємо, що таке наша міліція. І всі ми знаємо, що вона не розкриває жодного злочину, якщо вона не має якихось своїх інтересів у його розкритті. Можна вважати, що не міліція змусила крадіїв негайно повернути поцуплене в Ільїна. Очевидно, або якісь «зальотні» чи тутешні дрібні злодюжки хапонули те, що, як їм здалося, погано лежить, то очільники відповідної ієрархії, миттєво вжили щодо них конкретних заходів – експонати, мовби самі собою, опинилися на своїх місцях.

Переконливо? Переконливо. От лише невідомо, чи воно справді саме так було.

Життя непрогнозоване. Буває, що мовби зірки в небі вишиковуються саме, так, щоб розкрити нам ту чи ту таємницю. Доведеться запастися терпінням і чекати, коли настане саме цей «момент істини».

У пресі чимало писалося про неймовірно варварські умови, в яких зберігалася колекція. Фарба на картинах подекуди пооблуплювалася, вони запліснявіли від вологи, їх понадгризали миші чи пацюки, по них повзали мокриці. Всі артефакти або були напхом напхані в старовинні сундуки, що також давно заслуговують музейної долі, або жужмом накидані один на одного. Ніякої систематизації того добра, ніякого реєстру. Справді – як склад Плюшкіна. А це ж – твори французького й голландського живопису, полотна відомих російських майстрів. Ось, наприклад, репродукована у різних виданнях історії мистецтва картина Д. Левицького «Катерина II в убранні запорозького гетьмана», що вважалася безнадійно втрачена. Вона несподівано, як і чимало інших мистецьких творів, випливла з хаосу й плісняви будинку на вулиці Урожайній, де всі вони були мовби засуджені на цілковите знищення. Їхніми вбивцями мали стати саме умови зберігання. Можна тільки гадати, чому не здригалося від цього серце колекціонера, який, за словами всіх, кого я розпитував, добре знався на мистецтві і справді любив його. Може, любив, як писав поет «дивною любов’ю»? Але – то вже вдячний матеріал для психоаналітиків.

Знову й знову аналізую цей феномен, його невтоленну пристрать, умови існування в соціумі і його там репутацію. Суцільні парадокси й загадки.

Як це не дивно, але, виявляється, чи не весь Кіровоград знав, що Ільїн – мільйонер. Його бомжацький маскарад нікого не вводив в оману. Хоча багато хто, бачачи, як він риється в сміттєвих ямах, вважав, що електрик або звичайний Плюшкін, або навіть індивід із психічними порушеннями. Звідки було людям знати, що Ільїн умудрявся й там знаходити цінні експонати для своєї колекції. Звичайно, це бувало рідко, але ж – бувало. Мені казали кіровоградські колекціонери, що він був надарований просто таки собачою інтуїцією, а ще з математичною точністю прораховував імовірність «улову» там чи там.

У нього не було вузької спеціалізації: його цікавило все. І збирав він усе: кам’яні наконечники списів чи сокири хто зна яких часів, старовинний посуд, унікальні атрибути побуту минулих століть (кухлики, чашки, ложки, ножі оригінальних виробів, що були тоді, висловлюючись сучасною мовою, брендами й стали характерними зразками мистецько-вжиткового стилю своєї доби. Якщо котрусь із таких речей жадібний до всього Ільїн не підібрав, значить, – вона зовсім безвартісна – точно знали його колеги.

У багатьох розповідях фігурувало завперш це – офіційне, ніким не заборонене збирання артефактів. Тобто благородне рятування історичних і мистецьких раритетів, що буквально валяються під ногами в темних і байдужих людей. Але, як зрозумів уже читач, це одна грань поведінки Ільїна. А таких граней у нього було чимало. І про них знали тільки одиниці.

Задумаймося над таким фактом. У колекції Ільїна нараховано у сім разів більше експонатів, аніж їх має обласний краєзнавчий музей. Цифра справді вражає. Особливо ж якщо враховувати можливості для здобуття артефактів чималою державною інституцією з цілим штатом працівників і навіть певними коштами для цієї потреби, й окремо взятої людини з її скромними заробітками.

Як писав у газеті «Украина – центр» Віталій Постолатий, величезна кількість речей потрапила до Ільїна саме з музеїв та бібліотек. Державних. Наш персонаж умудрявся домовитися з директором музею (за певну суму, ясна річ), щоб узяти на якийсь час ту чи ту картину. Наймав художника й замовляв її копію. Копія ішла в музей, оригінал осідав в Ільїна. Так було неоднораз пророблено й з іконами. Набачивши досвідченим оком старовинний екземпляр, він забирав його на певний час, а потім повертав церкві копію. Часто і священик і прихожани були навіть дуже задоволені – яскравіша за оригінал копія видавалася їм красивішою. Зрештою, в нашому продажному суспільстві немає жодних проблем, щоб проробляти і не такі комбінації. За всі роки нашої незалежності ми сто разів у цьому допевнилися.

Цікаво, що, не маючи в собі жодного натяку на українських сентимент, він особливо жадібно збирав видання з української історії – знав, що все те – оскільки воно з відомих причин існує в обмеженій кількості – велика фінансова цінність. Микола Смоленчук згадував: для написання історичного твору йому потрібен був Грушевський. А де його знайти в радянські часи? Тільки в Ільїна, який дозволяв письменнику користуватися книгою, не виходячи зі свого двору, відвівши для нього робоче місце під грушею. До себе в дім він ніколи нікого не допускав. І це ще була велика милість та довіра. Тільки лічені одиниці могли стати ногою в дворі Олександра Борисовича. Тих, кого він допускав аж до порога називали «допорожники», а кого до груші – «підгрушники». Зате в музеї, бібліотеки й до інших колекціонерів заходив як до себе додому. Чіпким поглядом упивався в необхідну йому річ, і, здається, не було в світі такої сили, котра зупинила б його – рано чи пізно – та річ опинялася в нього.

Я вивчав усі публікації про цю історію, але для мене все ще лишалося тоді – як і донині – багато незрозумілого. Розпитував свого доброго приятеля Володимира Панченка, що був на той час депутатом Верховної Ради. Тоді, коли по смерті Ільїна несподівано випливла колекція, із усіх боків її почали тягти на себе різні сили (племінники, що заявили про те, що – вони законні спадкоємці небіжчика, комерційні структури і, схоже, кримінальні «команди»), Панченко був одним із перших (і небагатьох), хто зайняв рішучу позицію: колекцію треба негайно взяти під державну охорону, атрибутувати всі її експонати, а вже надалі з’ясовувати всі юридичні колізії. Розгорнулося справжнє полювання на скарби Ільїна. Журналістам, що писали про цю історію, погрожували фізичною розправою. Великий тиск із різних боків відчували всі ті, хто відстоював легальний, абсолютно прозорий спосіб розв’язання колізій. Усе це Володимир мені докладно розповідав, називаючи імена групи людей (на жаль, я їх тоді не записав), котрі допомогли зберегти колекцію від брутального розкрадання. А у відповідь на запитання про цінність Ільїнових артефактів, методу його збирання коштів і взагалі про складний психологічний феномен Ільїна відсилав до Олександра Чуднова.

Цей чоловік буквально приголомшив мене своєю ерудицією в усіх питаннях, з якими я до нього звертався. Краєзнавець, книгознавець, мистецтвознавець, літературознавець, історик – і це ще не всі іпостасі Олександра Чуднова. Гадаю, про нього багато може сказати такий факт. Коли всі раритети Ільїна були вивезені в обласну наукову бібліотеку ім. Д. Чижевського, де їх докладно описували, Чуднов був біля книжок цілодобово. Працював удень із колегами, які проводили атрибутацію, а вночі там же вкладався на стільцях спати. Чуднов добре розумів надзвичайну цінність цих книжок, а також знав, скільки довгих брудних рук зусібіч тягнуться до них. (Не знаю подробиць, як це сталося, – знаю лише, що Чуднова згодом таки вижили з бібліотеки, де він офіційно працював і своєю безкомпромісною позицією декому заважав. Книжкова колекція Ільїна втратила свого непідкупного сторожа).

Чуднов розповідав і розповідав мені про експонати. Ось, наприклад, срібний кубок Равича, ціна якого складає щонайменше 30 000 доларів. Ось низка книговидань ще часів Івана Грозного. Ось кілька дуже давніх видань Тори. Ось унікальні мікроскульптури зі срібла і бронзи. Ось живопис, який ще треба атрибутувати. Ось тисячі ікон, серед яких немає творів сучасних богомазів – усе поважна старовина. Усе це оцінюється поки що доволі приблизно, як мовиться, тільки на око – і сума виростає до розмірів астрономічних. Мало не легендарний скарб гетьмана Полуботка. Зрозуміло, чому так наполегливо тягнуться сюди руки загребущі. Чуднов мріяв: от би описати історію кожного експоната і шлях його в будинок на вулиці Урожайній, де власник колекції знущався з цих речей, як фашисти у концтаборах із людей. Коли Чуднов показував мені понищені вологою аж до гниття інкунабули, в нього вихопилася фраза: «Є бібліофіли, але є, на жаль, і бібліоманіяки». Мені видалося, що це дуже точний діагноз хвороби загадкового чоловіка на ім’я Олександр Ільїн.

Ще цікава й характерна подробиця тактики нашого колекціонера, про яку розповів Чуднов: «Ільїна характеризували як людину – пітона. Він вибирав жертву, про яку щось знає, що вона щось мала, а потім кружляв навколо, а якщо іноді він не міг дістатися ближче, то просто чекав… А коли людина вмирала, він хапав…»

Безумовно, важливо, що ця колекція є і стала набутком держави. Однак мене особливо прикро вражають такі факти. Ільїн був помічником настоятеля Києво-Печерської лаври. Збереглося навіть кілька гуртових світлин духовенства, де є і наш персонаж. Олександр Чуднов навіть має ніким ще не спростовану гіпотезу про те, що всі ті роки, а їх – п’ятнадцять! – які не відображені в його трудовій книжці жодним записом і про які він нікому нічого не пояснював, – то час його перебування в якійсь ролі, скажімо, в Києво-Печерській лаврі. І ось такий парадокс, на який звернув увагу директор обласного музею П. Босий: Ільїн був віруючим, але оббирав церкви, спритно, мов шулер, підміняючи цінні старовинні ікони свіжими їх копіями. Старовинні ікони, як уже мовилося, опинялися в його колекції, де їх безперешкодно точив шашіль і де врешті-решт вони навіть могли загинути.

Володимир Босько знаходить аналогію «трудам і дням» кіровоградського збирача скарбів: «Були в історії людства не менш пристрасні і нерідко ще більш епатажні бібліофіли. Наприклад, англієць Річард Гебер, який жив наприкінці XVIII – на початку XIX століть, зібрав від 150 до 500 тисяч томів книг. Якщо десь тривав продаж раритетів, серед покупців виділялася дивна постать Гебера в зношеному і засмальцьованому сюртуці. Цей книжковий черв’як не надавав жодного значення одягу, їжі – нічому, крім книг. Каталог його зібрання склав дві тисячі сторінок. Після його смерті всі книги з історії скупив француз Антуан Білар. Його зібрання з 600 тисяч томів у п’яти великих будинках більше нагадувало склад. Стіни зі штабелів книг, що впиралися в стелю, створювали дивний лабіринт, у якому витали мудрість, знання і фантазія, вилиті на папір. Звичайно ж, систематизувати це книжкове нагромадження, а тим більше читати, було вже ніколи і просто неможливо. Добувати, скуповувати, звозити і складувати – такою була доля француза – бібліомана. Мабуть, книги відплатили за неповагу до своєї суті. Білар надірвався вагою добутого ним чергового фоліанта.

Чи не щось подібне сталося з Олександром Ільїним. Він, як згадують чимало людей, вирізнявся добрим здоров’ям, не зважаючи на те, що вів суворий спартанський спосіб життя. Коли він так раптово помер, то навіть виникла підозра, що племінники, бажаючи заволодіти колекцією, просто його отруїли. Слідство навіть зажадало ексгумації похованого, і вона була проведена.

Племінники не втомлювалися судитися з державою, щоб заволодіти колекцією. Їхній мотив – вони законні спадкоємці Ільїна, бо ці скарби їхня спільна власність – вони збирали їх разом із дядьком. Усі суди відхилили претензії агресивних племінників, які почали в ЗМІ писати, що їх обікрадено, і тепер вони помруть з голоду.

Якийсь іронічний журналіст їм відповів, що в одному з підвалів Ільїна знайдено (виявляється він і це десь узяв!) величезну кількість банок гуманітарної тушонки, що її одержував СРСР ще й 1945 року по ленд-лізу. Термін придатності її – 50 років. На час подій він ще не вийшов. Племінники одержали змогу легко порятуватися від голодної смерті. Дяка за те американцям.

Виявляється, Ільїн був не тільки амбітним, а ще й дуже чванькуватим чоловіком. Кілька людей згадують, що він хвалився: заповів свою колекцію Ермітажу. Правда це чи не правда, але дуже показово те, що йшлося, звичайно ж, не про Україну, живучи в якій, Ільїн себе з нею не ототожнював. Він майже презирливо ставився до неї. Збереглися свідчення, як він глузував з української мови. А українська історія була для нього цікава лише як дуже дефіцитні тексти в колекціонерському світі. Він уособлював тих індивідів, які категорично не прийняли Україну в нових політичних реаліях.

Коментуючи плани Ільїна вивезти колекцію до Санкт-Петербурга, Володимир Босько нагадав такий факт: «Історія з Ільїним та його скарбами нагадує скандально відому справу львівського колекціонера Островерхова. Той заповів свою збірку музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна у Москві. Але львів’яни через суд довели, що колекція Островерхова зібрана у Львові і складається в основному з речей або викрадених зі львівських музеїв, або ж видурених у мешканців міста. До того ж Островерхов, як з’ясувалось, співробітничав з НКВС і писав доноси на власників приватних колекцій та цінних речей з метою прибрати їх до своїх рук. Я зовсім не ототожнюю Ільїна з Островерховим, але схожість між ними була…»

За понад два десятиріччя втихло відлуння кіровоградської сенсації. Навіть серед літераторів зустрічаю тих, які не знають про ту історію. Час поглинає події, людей, імена, заповнюючи простір, який вони займали, новими резонансними подіями, людьми й іменами. Інформаційний шквал не дає змоги вільно продихнути. Життя будь-якої новини сьогодні скоротилося в десятки разів. Ми біжимо за подіями; вже, здається, навіть починаємо наздоганяти їх, але нас переганяють нові події, які швидко з’являються попереду нас, і ми, так і не наздогнавши те, за чим гналися, вже біжимо за іншим. А через нас велетенською хвилею перелітає відлуння ще новіших подій.

Ми маємо дедалі менше часу, щоб зупинитися й оглянутися назад. Подеколи просто незмога не тільки осмислити, а бодай пам’ятати, що, як і чому там було.

Але треба робити над собою зусилля, щоб оглянутися і побачити там те, що не перестає бути повчальним у будь-якому часовому контексті.

… Ми з Василем Бондарем виходимо з краєзнавчого музею, де є постійно діюча експозиція «Кунсткамера Олександра Ільїна».

Мовчимо. Бо про цей феномен ми з ним сто разів переговорили.

Але чимало запитань – головно етичного характеру – й досі висять у повітрі.

Дуже вдячний це матеріал для роздумів.

А щодо відповідей на запитання, які стали перед нами в цій історії, незаперечне одне: відповідаючи на них, ми говоримо не тільки про Ільїна – тим ми говоримо і про себе.

От чому ця історія не втрачає своєї актуальності.

                                                                        Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,

                                                        уривок з мемуарної книги «Тіні в дзеркалі»   

Our website is protected by DMC Firewall!