Архітектор Леонід Кондратський після університету приїхав на Черкащину будувати місто й околиці. Серед його робіт Палац одружень, філармонія, медичний коледж, Пагорб Слави та багато іншого. Проте за свою кар’єру, архітектор мав один досить грандіозний проект. Разом зі своїми двома колегами його запросили розбудувати село Матусів, і чоловік цілий рік безкоштовно конструював із занедбаного села справжнє смт.

Зараз Леоніду Кондратському 84 роки, проте його біологічний вік – 64, а почувається він на 16. Жартуючи про свій вік, чоловік бідкається, що йому більше не доручають великих проектів, а лише просять поради, або дають якусь незначну роботу. «Я ж іще можу», — каже Леонід Кондратський і згадує про те, як кілька десятків років тому він, попри залякування правоохоронців, разом із колегами сконструював село Матусів, що на Шполянщині. Як це було, що збудували й що лишилося архітектор Микола Кондратський розповів виданню «Шполяночка+».

 

Чому Матусів?

Із 60-их років в СРСР існувало гасло «Зруйнувати межу між містом і селом», тоді виділялися кошти на будівництво інфраструктури в селах, щоб люди мали змогу жити нормально. У той час я з іще двома архітекторами випустився з університету, й нас направили на Черкащину розбудовувати місто. Проте через відновлення одного католицького костьолу під музей в Каневі нам не давали більше роботи ні в Черкасах, ні в околицях. Річ у тім, що один противник відновлення релігійних пам’яток «мав на нас зуб», тож ми з друзями сиділи без роботи.

І тоді просто зненацька до нас прийшов сільський голова Матусова, якого обрали нещодавно. Він хотів відбудувати село так, щоб людям було зручно.

Будували по бартеру

Ми приїхали туди й бачимо, що посеред полів та кількох вулиць із будиночками стоїть закинутий будинок культури. Ми взялися там працювати і спроектували село. Цілий рік відбудовували Матусів і власними силами зробили з нього справжнє село міського типу. Варто сказати, що особливо правильним оформленням документації тоді ніхто не переймався, бо це зайняло б забагато часу, а людям треба було жити тепер.

Ми робили розрахунки й малювали креслення, колгоспники все те будували, а матеріали зазвичай брали по бартеру. Той сільський голова був дуже прогресивним, він постійно шукав якісь вигідні пропозиції, угоди для того, щоб розбудувати рідне село і дещо йому таки вдавалося. Тоді в Латвії не вистачало соломи і він машинами з колгоспу вивозив солому в Ригу, а звідти везли рибу, яку віддавали на спожив тваринам, та будівельні матеріали.

Там перекрили річку і поставили дамбу, зробили озеро, де місцеві каталися на човнах та каное, поряд встановили спортивний майданчик, кілька стадіонів та басейн біля школи. І це було в 70-их роках.

Коли ж приїхала комісія, і все підрахувала, то вони не повірили, що на будівництво села витратили всього 800 тисяч рублів. Їм було не зрозуміло, як можна так багато збудувати й мало витрачати, адже радянська влада виділяла мільйони, і деякі будівництва досі не завершилися. Ба більше — вони не зрозуміло для чого будували в селах чотириповерхівки, а людям потрібні котеджі. У Матусові ми побудували вулицю із такими котеджами. Цегляні двоповерхові будинки для однієї та двох сімей. У середині є все необхідне, а надворі – гараж та місце для автівки.

Якось до мене підійшов хлопець і розповідав, що мене знає, я ж його вперше бачив. І тоді хлопчина розповів, що коли ми будували Матусів, він ще ходив до школи, а тепер його сім’я отримала один із котеджів. Вони сфотографувалися на фоні будинку і надіслали фото родичам із підписом «Купили котедж в Америці, тепер їздитимемо туди на літні канікули». Родичі у те все повірили й надіслали відповідь: «Наступного разу, як поїдете, то візьміть мого оболтуса з собою, хай світ подивиться».

У селі ми з колегами-ахітекторами відновили та розбудували тамтешній будинок культури. Зробили там РАГС, поштове відділення, кілька кафе та ресторанів, там навіть був зал зі світло-музикою для танців. Неподалік розбудували двоповерховий будинок торгівлі на 30 тисяч місць із дитячим кафе та ресторанчиками. Для колишнього Радянського Союзу взагалі дитячі кафе були дивиною. А коли сільськогосподарська спілка приїхала перевіряти об’єкт, то вони розповідали, що не зможуть забезпечити цей дім товаром, кажуть: «Нащо вам свій будинок торгівлі, їдьте в Шполу й купуйте там», а сільський голова відповідав: «Хай зі Шполи до мене їздять». То зі Шполи і їздили, доки те все працювало.

Поки ми будували село, у прокуратурі «шили справу». Бо тоді вважалося, що ми робимо «ліву роботу», яка ніяк не задокументована, і до того ж отримуємо за свою роботу гроші. Такі дії нам грозили ув’язненням від трьох до п’яти років. Керівники не розуміли, що нам гроші не потрібні, вони хотіли, аби все було без зайвих трат і по документах. Тобто треба було узгодити проект, вписати його в якусь п’ятирічку тощо, а людям чекати вже не було коли, тому ми й узялися всі робити на свій ризик. Від ув’язнення за «ліваки» нас врятувала лише зміна влади.

«Після розголосу про унікальне село, нас навіть не згадали»

Коли новий очільник району їздив на зустрічі із партійним активом, то, проїжджаючи крізь Матусів, зупинився й викликав до себе сільського голову й просив показати село. Він був настільки здивований, що наказав провести тут засідання активу, щоб показати, як треба робити село. Потім почали їздити різні делегації переймати досвід. Якось приїхали французи, й коли зайшли до кабінету сільського голови, то сказали, що в їхнього прем’єр-міністра гірший. Звісно, що їм усе було в дивину, бо ми в місцевому колгоспі зробили майстерню і більшість меблів робили там, дерево брали в лісі, то й виходить, що не платили ні за що.

Згодом всі наші розробки передали університету, а колгосп дав офіційну заявку на реконструкцію села. Тобто почали оформлювати документи «заднім числом», ба більше — всі наші розробки зареєстрували, як державні стандарти. Тобто тепер, якщо ви піднімете архіви, то побачите, як гарно тоді держава будувала села. Дійшло до того, що Матусів висували на державну премію, щоправда нас — архітекторів забули вказати, аж доки про це не попросив голова села.

Щоправда, люди не змогли оцінити те, що ми зробили. У часи перебудови вони багато чого зруйнували й розтягли по цеглинці. Коли я приїхав до Матусова, то біля колгоспів із хорошою вентиляцією лежали мотори від різноманітних систем.

—То ви хоч позбирайте мотори та віднесіть до пункту приймання брухту й заробите якусь копійку, — кажу людям, що ходять поблизу ферми, а вони просто махають руками, типу: «нам нічого не треба».

Підготувала Олена Тютенко

 

котеджі у 70 ті рокикотеджі теперострів тодіострів теперматторговий центр у 70 ті рокиторговий центр заразбудинок культури

DMC Firewall is developed by Dean Marshall Consultancy Ltd