6 січня 2018 року виповнилось би 80 років Василю Стусу — людині, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю духовного життя доби, письменника, правозахисника, борця. Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити. Гранична чесність, мабуть, найхарактерніша риса Василя Стуса — поета, особистості, громадського діяча, який не лише прожив яскраве, героїчне життя, а й зумів піднести людину до рівня її долі та покликання у слові. Подаємо публікацію Василя Стуса, датовану 1968 року, аби читачі змогли переконатися у чіткій позиції великого українця, якого система стратила та не змогла убити його ідею.

В.Стус. «Дещо з думок наших попередників про НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ НА УКРАЇНІ ТА ПРО ЇЇ СЬОГОДНІШНЄ БУТТЯ» [1968]

«Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року). 
Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та єврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується. Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже характерна доля героїні нового роману О. Гончара «Собор» Єльки, сільської дівчини, котра, не маючи паспорта, не могла влаштуватися бодай на найпаршивіше підприємство, і лише завдяки протекції кінець-кінцем узяли її під чесне слово офіціанткою в будинок престарілих металургів). Вище офіціантки, двірника, прибиральниці, муляра, чорнороба кар'єра українця, що вирвався якимось побитом із села, в українському місті й не піднімається. У юнака чи юнки, поки вона пройде крізь частокіл різних бюрократично-крутійських державних перепон до міста, поки доб'ється прописки в місті, просто не вистачає далі енергії на те, щоб якось краще влаштувати свою долю: піти вчитися у вуз чи технікум. Для багатьох і проста робота асенізатором чи прибиральницею в місті вважається великим благом, коли вони згадують про своє безправ'я колгоспника. Закріпачені за колгоспами і діти колгоспників. Вони не мають змоги по закінченні школи продовжувати навчання у вузах, бо, щоб виїхати для поступання до вузу чи технікуму, потрібно мати довідку від голови колгоспу, тобто «вольную», «разрешение на выезд».

...Як бачимо, міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян (у 1959 році, в порівнянні з 1926 роком міське населення російської національності зросло на 30,7 %, а української національності тільки на 26,2 %. Ще б разючішою була ця різниця, якби взяли, скажімо, для такого порівняння 1955 рік — коли було відмінено паспортизацію сільського населення — і 1967 рік).  З наведеної таблиці видно при простих арифметичних підрахунках, що росіяни становлять серед міського населення України 27 % (і це при 16,9 %, які вони складають до всього населення республіки), або на 10,1 % більше від норми, тобто живе їх у містах понад норму 4.227.769 чоловік, займаючи законне місце для українців. Отже, тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31 % неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!..»

 

DMC Firewall is developed by Dean Marshall Consultancy Ltd