З роками ми дедалі частіше шкодуємо за безповоротно втраченими можливостями, за невтіленими задумами, нездійсненними мріями… І якщо непрочитану книгу ще не пізно прочитати, а не переглянутий фільм — подивитися, то розпитати у рідних і близьких чи просто старших людей про їхнє життя, про події, свідками або й учасниками яких вони були, стає неможливим, коли ці люди покидають нас…

Тому щиро шкодуючи, що свого часу недостатньо розпитував свою бабусю про її непросте і важке життя, вирішив записати хоча б деякі крихти бувальщини, що запам’яталися мені найбільше.

Моя бабуся, Мотря Андріївна — проста селянка із одного з сіл Черкащини. І всі буремні, суперечливі, героїчні і трагічні події, які відбувалися у нашому краї упродовж ХХ століття, не минули бабусі, а точніше — стали невід’ємною частиною її долі.

Одна з найяскравіших згадок мого дитинства пов’язана із бувальщиною, розповісти яку я попросив бабу Мотю після перегляду одного телефільму. У нас тоді вже кілька років  стояв чорно-білий, звісно ж, ламповий, телевізор «Весна-3», випуск якого у другій половині 60-х років значно посприяв розповсюдженню телебачення у нашій сільській місцевості.

Тоді ж на телеекрані вийшло кілька фільмів про події громадянської війни в Україні 1917-1920-х років минулого століття. Зараз цей період справедливо зветься національною революцією. Радянська ідеологічна історіографія показувала минуле, звичайно ж, у своєму, суто більшовицькому забарвленні. Мені тоді було 10 років, мене щойно прийняли до піонерської організації і я із завзяттям щирого радянського школяра носив червону краватку «юного ленінця». Тому прикинувши, що бабуся повинна ще пам’ятати роки, показані по телевізору, бо народилася вона 1910 року, і про це я вже знав, попросив її розповісти щось про ту пору.

 І бабуся пригадала, як одного дня осені 1919 року повернувся додому її старший брат Яків, якого вже рік, як закрутило у вирі революційних подій.

Повернувся він у пошарпаній шинелі, неголений і похмурий, але зі зброєю. Відпочинок у батьківській хаті був для Якова недовгим. Вже на другий день хтось із товаришів приніс тривожну звістку, про зміст якої дітям не розповідали. Дівчинка Мотя тоді побачила лише, як заплакала мати і старші сестри, як спохмурнів батько, про щось швидко і притишено розмовляючи із синами (у сім’ї було троє синів і троє дочок). А потім Яків, взявши гвинтівку. поліз драбиною на горище, де середній брат Іван, розсунувши снопи солом’яної стріхи, допоміг старшому вибратися назовні. Сільські хати були тоді невисокими, і Яків вистрибнув у садок позад хати, звідти подався через садки і городи десь у напрямку сусіднього села, щоб більше ніколи не повернутись…

Замовкнувши, бабуся витерла очі, зволожені слізьми від тих спогадів. А я, страшенно зацікавлений, відразу ж запитав:

— А від кого ж він втікав, Ваш брат? Від біляків чи петлюрівців?

Бабуся якось дивно глипнула на «юного піонера» і тихо промовила:

— Червоні тоді в село наше увійшли, внучку. Від них і втікав мій брат.

Якби тоді в хаті вдарив би грім, я був би менше вражений. Як?! У мене, радянського школяра — піонера, який щойно переглянув яскравий і повчальний фільм про боротьбу Червоної армії проти українських буржуазних націоналістів, двоюрідний дід був петлюрівцем?! Не може бути!

— Могло, внучку, могло, — сказала баба Мотя. — Тоді багато парубків і чоловіків із нашого села воювали у того, як ти кажеш, Петлюри. А Яків казав, що воює за самостійну Україну… А як там і що — точно не знала, мала ще була. І на цю тему розмовляти нам батько забороняв, — відповіла баба Мотя.

Я ще довго був під враженням від почутого, а от докладніше розпитати бабусю так і не встиг… Мабуть, і пишу це, щоб хоча б цей епізод сімейної історії залишився в пам’яті моїх дітей та онуків, та й не лише в них.

Сергій СЕМЧАК, м.Шпола

 

 

DMC Firewall is developed by Dean Marshall Consultancy Ltd