Тривожний дзвінок опівночі

— Приїздіть негайно, ось зараз, я чекаю на вас… — почув я в трубці хрипкий тремтячий голос Івана Макаровича; мені здалося, що він плаче…

Було за північ. Ми з дружиною швидко вдягнулися: телефонний дзвінок розбудив нас і стривожив до краю. На вулиці вловили таксі. Десь о першій годині ночі були в Івана Макаровича на Новонаводницькій. Вікна його майстерні світилися. Зігнутий, схудлий, змарнілий, Іван Макарович одразу провів нас у свій затишний «старожитний» кабінет. Утаємниченим голосом, ніби хтось нас мав підслуховувати, почав розповідати:

— Сьогодні мене розпинали в Печерському райкомі партії. Страшні слова почув я на свою адресу — що мій музей розплідник українського та ще й буржуазного націоналізму і його, мовляв, слід «прикрити». А найголовніше, мене виключили з партії. А формулювання яке страшне: «За антипартійну діяльність». Чуєте, який я страшний «ворог»! Оця вся моя робота — антипартійна діяльність? І це ще не все. За кілька днів до цього мені передали слова Галі Кальченко про те, що я мушу здати свій музей в державний фонд, а то спалять і мене вб’ють. Отаке! І що я надумав…

Він тяжко зітхнув, на очах бриніли сльози.

— Аби вони не відібрали музей, хочу негайно, от уранці, переписати його на Сергія Плачинду і Валентина Задорожного. Оце щоб уранці й почати оформляти… Поки вони не вдерлися, не відібрали. Як ви на це, Сергію? —подивився пильно на мене.

Правду кажучи, я не знав, що й відповісти. Відчув, що нічого цього не треба робити. Адже комуністи довели Івана Макаровича до відчаю, приймати будь-яке рішення в такому стані не можна. Я розвів руками й подивився на дружину: Ганна Василівна, щира полтавка, завжди знаходила, що сказати в подібних ситуаціях.

Справді, вона одразу заговорила:

— Іване Макаровичу, от не треба поспішати! Заспокойтеся, будь ласка. Ніхто музей у вас не відбере. Короткі руки! Ви — людина відома, великий митець. Вас знає і любить народ. Вони не посміють! Бо знають: якщо треба, тут на Новонаводницькій з’являться на ваш захист тисячі таких, як ми з Сергієм. А щодо свого наміру… Іване Макаровичу, нікому й не кажіть, Сергій теж ходить у націоналістах. Його вигнали з роботи за «Неопалиму купину», так само розпинали в ЦК…

Ці слова вплинули на Івана Макаровича. Він і справді якось заспокоївся, став розважливішим. Ми ще трохи подискутували, і господар повів нас до майстерні показувати свої нові праці. Запам’яталася «Коліївщина» — велика стела чи колона, що сприймалася як водоспад народної крові, з якої прозирали голови коліїв, ватажків повстання. Річ символічна, разюча.

…Коли поверталися додому — світало. Надходив ранок. І подумалося, що ось мине комуністична ніч і за нею надійде ранок Свободи.

Сергій ПЛАЧИНДА, письменник (із сайту Музею Івана Гончара)

На фото: Іван Гончар у власній майстерні працює над погруддям Тараса Шевченка для пам'ятника, згодом встановленого в рідному селі Лип'янка та в селі Шешори Косівського р-ну на Івано-Франківщині. Фото 1964 року.

Our website is protected by DMC Firewall!