Про поезію писати непросто. Не хочеться перекладати вірші непоетичною мовою. Хочеться цитувати самого автора. Наприклад, такі патріотичні рядки:

Я люблю, як на місто моє
Опускається вечір зоряний,
Як зозуля літа кує
І лелеки літають над Шполою.

Я люблю, як високі тополі
Промовляють до мене листом,
Тихі верби над ставом червоним…
Я люблю своє рідне місто!

Про Любов Грушник я знав останні кілька років. Із періодичних видань, де вона час від часу друкується, із виступів на засіданнях літературної студії імені Олекси Влизька. Трішки раніше знав її як бібліотекаря. Знав як людину працьовиту і скромну. А цього літа, переборюючи соромʾязливість, вона передала мені для перегляду свої зошити з віршами. Їх було
девʾять. Читав довго. Читав і захоплювався. Все так тепло і просто, без помітних слідів насилля над собою.

Поезія виливається з душі.
Слухаю, як дихає мій дім,
Як зітхає, плаче і радіє.
Гомонять вазони на вікні
Про Любов, про Віру і Надію.
Дихає й живе мій рідний дім.

Із чого народжуються такі вірші?

Певно ж, із любові. Із любові до свого роду і народу, до свого рідного краю, до близьких людей і рідної природи… А ще, напевно, із самотності, коли у пізню годину стихає все навколо і перо шукає рими, щоб розповісти собі і світу про сокровенне.

Поезія Любові Грушник — це стан її душі. Стан душі, який хоче бути висловленим в образній формі. Нині, коли немає цензури, коли, як мовиться, пиши що хочеш, друкуй що хочеш, для багатьох поезія стає забавкою, іграшкою. У Любові Грушник не так. Її поезія – це відверта розмова насамперед із собою, а ще розмова з читачем, якого вона поважає.

Інакше б не мучилася над кожним рядком, щоб зробити його досконалим. Знаю, як вона намагалася зробити кращими всі рядки, помічені мною в отих зошитах. Інколи це вдається легко, інколи важко, але вона прагне йти до досконалості. Тоді
у неї навіть новонароджений місяць розливає повінь.

Серпик місяця — ріжками вгору.
На бочку лежить молодик.
А від нього — місячна повінь!
Дивний світ.
Дивна ніч. Дивна мить.

Поетеса вміє перевтілюватися рядки із вірша «Крізь душу радості й печалі пропущу…»:

Я — дощ, я — кущ калини,
я — туман,
Я — безтілесна
вічності краплина!
Для мене Всесвіт
о нсцем запалав,
Бо я у нім — його дитина.

Схотілося їй спочатку відчути себе дощем — будь ласка, а потім кущем калини, на який упав той дощ, а потім ще й туманом, після дощу, а закінчити все це оптимістичним сонцем, у променях якого походити дитиною! Цікаво, що в цьому вірші, надрукованому в газеті «Літературно-мистецький вісник Шполянщини», наступний рядок був «Весною в спраглі трави переллюсь». Поетеса з цим не погодилася і всіх попереджала, що його слід читати як «Росою в спраглі трави переллюсь». Погодьтеся, що «весною переллюсь» і «росою переллюсь» — різниця є.

Кажуть, що біографія поета — в його віршах. Щоб переконати читача в цьому, процитуємо таке:

Вже в морщинках моїх причаїлись літа,
Мов примхливої долі часопис.
Я вклоняюсь тобі, мій Марʾянівський шлях,
Достовірний села літопис…
Так ніде не говорять, як в ріднім селі!
І немає ніде таких кленів крислатих!
Де курличуть вгорі журавлі навесні,
Де ще люди добрі такі, і завзяті…

Те, що Любов Грушник почувається добре у книжковому морі, адже це було її професією,також знаходить свій прояв у віршах. Ось так вона пише про українське слово:

Доля твоя — споконвіку тернова,
Гноблять, цькують тебе дотепер.
Ти не корись, українське слово!
Сил зачерпни з життєдайних джерел.
Притаманні поетесі й філософські роздуми.

В памʾяті закарбувався майже афоризм «Світ любить тих, хто вміє буть щасливим!». У поетеси багато гарних віршів
про природу. Пейзажі, які вона малює, соковиті і щирі. Тут і падають яблука в місячну ніч, і дише зваблива квітка ночі — матіола, і заснула осінь, над якою листя кружляє, хризантема відцвітає, «помаранчем засвітилось сонце під небом вересневим золотим», «вітрисько свище, в листі бубонить», а потім той же вітер «хмари кошлатить».

Сьогодення також відбивається у її творчості. У період Революції Гідності вона надрукувала вірші з такими рядками, зверненими до Бога:

Поможи, врозуми, дай сили,
Дай наснаги звитязі синівській,
Щоб розквітла моя країна
На правічній землі українській.

Зауважимо, що деяким віршам поетеси на злободенні теми трішки б додати образності, уникати б зайвої
прямолінійності. Але на цю хворобу хворіли навіть дуже маститі поети, тому не будемо це вважати її гріхом.

Багато в її віршах інтимних деталей. У вірші про брата, який живе в чужому краї, бачимо, як йому ночами «сниться отча хата і рід козацький вдома за столом», або звучить заклик до невідомого героя «Люби мої розкосі очі, Бо й без твоїх мені не жить», чи «слова любові зацвітають, як квіти — і несуть красу». Можна ще багато наводити таких прикладів. Дозволимо ще один:

Не зʾєднавшись, розлучились дві руки —
Простяглись і опустились долу;
Різні нам судилися стежки,
Різні нам пройти судилось долі…

Самота… В оцю осінню мить
Душі ниють від німої муки:
Прагнуть неба…
по землі ж ходить…
Не зʾєднавшись, розлучились руки.

Звичайно, у невеликій статті не можна охарактеризувати всю творчість поета. Такої мети у нас і не було. Хто зацікавився, той знайде можливість дізнатися більше. А Любов Грушник буде більше знайомити всіх нас із тим, про що говорить її душа, без чого вона не може жити.

Віримо, що Любов Грушник в одному зі своїх віршів собі напророкувала:

Але ж в мене іще не вечір!
Листопад за вікном шумить.

А може, й не листопад? Може, тільки вересень? І ми, читачі, ще не один раз і не два порадіємо, насолоджуючись її соковитою лірикою любові.

Олександр ДІХТЯРЕНКО. с. Васильків

DMC Firewall is a Joomla Security extension!